?

Log in

 
 
11 січня 2007 @ 21:05
Моя відповідь на Маніфест креольської культури  
http://www.interesniy.kiev.ua/new/opinions/tvorchestvo/Ukrainianman
http://ledov.livejournal.com/32706.html

Я – українець. Версія Осокора.

Слова українського гімну давно запали у душу і були вивчені за власним вибором у підлітковому віці. Мені подобаються вишиванки, я люблю їх вдягати – це гарний і рідний мені одяг. Українські майстрині вміють робити з вишиванок справжні витвори мистецтва. До мого раціону входить багато різних страв, серед яких має місце і сало, хоча найбільша перевага віддається його копченому різновиду. Із великим задоволенням танцюю гопак – чудовий жвавий, енергійний і запальний танець, який приносить багато приємних емоцій. З Дніпром пов‘язує багато спогадів, але перепливати його спадало на думку лише у найекстремальніших фантазіях. Мій "Кобзар" лежить на тумбочці під рукою. Коли я шукаю розради для душі чи відповідей на складні питання, то перечитую емоційні і мудрі слова Шевченка. Рушники, що залишились від бабусі, приємно милують око. Я українець?

У випадку поранення з моїх судин струменить кров червоного кольору. Але прапор моєї держави має жовто-блакитне (або жовто-синє за Конституцією) забарвлення, як і його маленькі копії, що супроводжують мене на життєвих шляхах. Я рідко відмінюю слова "пальто" та "кіно", але якщо вони органічно увіллються у новий правопис, то вживатиму частіше.
Важливі у моєму житті слова говорились різними мовами, але переважно українською.
Я українець?

У дитинстві мені подобалась спостерігати за грою київського "Динамо", і хоч зараз інтерес не той, але це теж певний репрезентант України. Коли дивлюся бої Кличків, крім споглядання спортивної майстерності, приємно, що на престижних світових боксерських аренах здіймається наш прапор. Я байдуже ставлюся до Клочкової, але завдяки їй Україну також знають у світі.
Мені не доводилось літати літаками західного виробництва, проте з Ту-154 наша земля виглядає незгірш як з "Боїнга". У мене не стояла можливість вибору різних громадянств, але, незважаючи на це, я практично не уявляю іншого місця свого постійного проживання, окрім як України. Я буду жити там, де мені зручно і там, де дозволять обставини, але це місце немислиме без українських просторів. Я - українець.

Тут ще земля не охолола від дурості, совковості, російщення, ще ходять по вулицях колишні райкомівські і обкомівські керівники, колишні слідчі КГБ і відставні радянські військові. На тутешніх цвинтарях є багато закинутих могил, стертість імен на яких пов‘язана не так з матеріалом виготовлення, як з відсутністю належного догляду, бо вже немає кому їх впорядкувати.
Я не один, я живу серед моїх співвітчизників, які лаються і б‘ються у громадському транспорті, стовбичать у автомобільних пробках, святкують і сумують, працюють і гуляють. Ми різні, але всі ми українці. Серед нас ще є ті, хто не розучився читати і самостійно мислити.
Я українець.

Тут є студенти, які бажаючи отримати заповітний "корінець" диплому можуть навіть прийти на пари з предмету, який їм абсолютно до лямпи, а прийшовши, займатися віршуванням або написанням SMS.
Тут на грошах ми побачимо гетьманів, бо президенти на таке ставлення ще не заслужили. Часом тут жартують: то дотепно, то грубо і посміхаються: то щиро, то натягнуто. Моя етнічна приналежність завжди зі мною і не зникає лише від того, що її не зафіксували у паспорті. Вона у моїх генах, у моїй свідомості, у світовідчутті. Я – українець!

Я по-своєму люблю як міста з їхніми мережами центрального опалення, площами, стадіонами, театрами, книгарнями і неоновими вивісками, так і села з їхньою екологією і простим щирим ставленням до життя, без силіконових тілом і розумом жінок.
Я люблю вузькі бруковані вулички Львова і дивуюся помпезно-сірим кварталам Харкова. Одеса і Донецьк не потрапляли до сфери моїх мандрів, але хочеться сподіватись, що й там є чому дивуватися й чому радіти. Затишна і напівсонно-спокійна Полтава є милим провінційним містом. Я впритул бачив "патріотів на трибунах" і тому впевнений, що у окопах їх точно не буде.

Я вірю в Україну, але не довіряю окремим індивідам і суспільним групам. Моє повітря переважно наповнене спокоєм і свіжістю. Гори дають відчуття мети, і змушують міркувати й про духовні вершини. Крім того, на них значно менше людей і ближче до неба.
Приємно дивитись на наше небо за будь-якої погоди, особливо ясної ночі, коли видно маленькі і такі водночас велетенські, відділені міліонами кілометрів зірки. І хоча сни я бачу рідко, довколишня природа із яскравими соняшниками з надлишком компенсує таку особливість.

Цокіт підборів на Хрещатику відрізняється від тупотіння у столицях інших держав. Сніг у Карпатах мабуть не схожий на свої канадські чи швейцарські відповідники, а кримська галька шурхотить інакше, ніж турецька.
Українські пісні й колискові завжди зі мною, як і горбата, натоптана бруком спина Андріївського узвозу. Свого часу, одна з вулиць, де я мешкав, мала лише номер, але вона не стала від того менш рідною.
Якщо у мене будуть діти, то швидше за все вони народяться в Україні. Бо я – українець.

Осокор (с)
 
 
Настрій: creativecreative
 
 
 
fofkafofka on 12 січня 2007 09:22 (UTC)
я так роумію, мова точиться навколо того,
чи вважати українця, який не сповідує цінності традиційної української культури українцем?
і чи вважати того, хто сповідує ті цінності "більшим українцем" за того, хто не сповідує.

особисто моя позиція така:
так,
в нинішніх умовах - треба вважати українцем будь-кого, хто не ставиться вороже до нашої державності і живе на нашій території.

треба вважати їх українцями і разом з ними вчитися, розвиватися, працювати.
а час покаже, хто правий - той хто тримається кореня,
чи той, хто пішов шукати нові цінності.


особисто моя мрія збудеться,
коли вдасться сполучити кращі принципи нашої етики, народної психології, всього того, що зветься українською культурою
із
кращими подібними принципами інших народів чи спільнот.
вважаю, що в цьому наша перспектива і майбутнє.


коротше: учімось, працюймо, свого не цураймось і чужого навчаймось
саме в такій послідовності.
kapushkapush on 12 січня 2007 11:08 (UTC)
В оригінальному листі, з якого все почалося, може, й немає ворожості до держави, але є ворожість до укр.мови і до наших національних символів. "Мешканець України" і "українець" - то цілком різні речі. "Мешканець України" тільки толерує цю державу, бо йому нікуди діватися. "Українець" сам є частиною держави - принаймні, в ідеалі.
очерет, що мислить: Козак-бандуристosokor_ua on 12 січня 2007 15:26 (UTC)
////але є ворожість до укр.мови і до наших національних символів.///
ворожість не ворожість, але протиставлення власного его автора національним символам - Гербу і Гімну, українській мові у національно свідомих українців викликає роздратування. Складається враження що той автор пишається своїм невіглаством - Гімну не знає, мови не знає, і так далі.

А сало, гопак, вишиванки, "Кобзар", рушники є там не так ідентифікаторами, як певними стереотипами, у які Перцовський хоче увібгати Україну. Оскільки більших знань про Україну у нього немає і бажання їх здобувати - також, то лишають лише його власні стереотипи.

///Мешканець України" і "українець" - то цілком різні речі. //// Звичайно, різні. /////"Мешканець України" тільки толерує цю державу,///// а є й такі, що не толерують....

Той російськомовний допис якраз і належить мешканцю, який толерує державу, але для "повнорозмірного" українця йому ще дуже далеко.
очерет, що мислить: Козак-бандуристosokor_ua on 12 січня 2007 15:13 (UTC)
Молодець, багато написав!

////я так роумію, мова точиться навколо того,
чи вважати українця, який не сповідує цінності традиційної української культури українцем?
і чи вважати того, хто сповідує ті цінності "більшим українцем" за того, хто не сповідує.////// Певним чином так.
Мова більше йде довкола того, що у поняття "бути українцем" на індивідуальному рівні вкладається різний, у чомусь навіть суперечлвий зміст.

Цей російськомовний Інтернет-допис на мій погляд мав бути не єдиним репрезентантом української ідентифікаці - так з'явилися мій та інші есеї-відповіді.
очерет, що мислитьosokor_ua on 12 січня 2007 17:22 (UTC)
Версія stanislav_ab
Зі згоди stanislav_ab публікую його версію :"Я - українець".

Я народився в Україні, в Києві, але вже не можу себе назвати киянином. Все, я не живу і можливо ніколи не буду жити у місті у якому бути українцем це щоденний подвиг. В принципі до років 18-ти у мене і не було щансу навіть на такий подвиг. Я вчився у російській школі, я дивився радянські фільми і читав газети у яких мене вчили ненавидіти устрій цього світу і поважати "цінності", жодна з яких не виртимала перевірки часом. Я - українець.

Я вболіваю за збірну України і за Кличко-політика чи не більше ніж за Кличко-спортсмена. Так, як і Кличко я доторкнувся до західної цивілізацію, щоби зрозуміти її і опанувати найкраще, що вона може дати українцю. Ця цивілізація дала мені багато більше ніж назву вулиці 11155-31 av. і овочі без смаку. Ні, я - українець, і тому знайшов на заході все те, чого не міг дати схід - увагу не стільки до форм, скільки до змісту, повагу до іншої і до інакшої людини, право залишитися собою. Право і можливість залишатися українцем і вивчати українське користуючись всіми найсучаснішими засобами. Для того, щоби пійти до української церкви, до української домівки, клубу, ресторану мені тепер не треба сором"язливо виправдовуватися перед оточенням - я належу до української громади, бо я українець. В моїй шафі, поруч з найдорожчим костюмом висить вищиванка, я радію, коли є нагода її одягнути. Мені не подобається її фасон, але переступати через українофобські стереотипи, це частина мене - я українець.

Я люблю Одессу, Львів, Харків, Київ. Я люблю український степ, ліс і море, і гори, і скільки не шукав в усьому світі не можу знайти заміну природі України. Чому я цілком несподівано знайшов заміну так це українцям... Вірніше, з"ясувалося, що не можна належати до 50 мільйонів і навіть до 3-х мільйонів мешканців твого міста, але у будь якому місці Канади, світу можна мати 100 друзів 90 з яких українці.

Мені не сняться квіт соняшників, вони ростуть практично за моїм вікном. І де б не народився мій син - він буде українцем.

stanislav_ab (с)
kapushkapush on 15 січня 2007 08:17 (UTC)
Re: Версія stanislav_ab
Син ще, може, й буде українцем, якщо народиться деінде, а от онук уже ні.
До речі, про природу: дика природа Канади (десь район Вінніпегу, напр.), як на мене, шикарніша за українську. Тому всі подібні порівняння видаються мені некоректними.
Станіслав: orange catstanislav_ab on 16 січня 2007 03:05 (UTC)
Re: Версія stanislav_ab
Абсолютно згоден про праонуків. Так само син може імігрувати, праонук стати за певних обставин українофобом або злочинцем. Ніхто від цього не застрахований, нажаль. Я писав про те, на що сам можу вплинути.

Я писав не про шикарну природу. Природа це також хімічне, органічне середовище. Один з чильних факторів ностальгії - просто хімічно-органічна несумісність з іншим хімічно-органічним середовищем. Тому (особисто) мене не глибоко торкає вся ця "космічна" краса, про яку Ви пишете.
очерет, що мислить: спокійна річкаosokor_ua on 09 липня 2007 13:39 (UTC)
Версія jusyk версія 28_01_2007
Я – українка! Версія jusyk (с)

Оригінал - http://jusyk.livejournal.com/10993.html

Так склалося, що я багато чого не їм, але серед того, що я таки вживаю, сало є! Правда, в процесі його споживання я ніколи не згадую про Україну (може, тільки тому, що я про неї не забуваю). Я – українка?

Я не ношу вишиванку. Тільки з однієї причини. Я її не маю! Я – українка? Але я її матиму! І якщо це хоч якось наблизить когось до усвідомлення себе українцем – я зараз же придбаю її!

Співаючи, чуючи слова українського гімну, чомусь завжди так дивно болить серце і не бачать очі… І я задаю собі одне і те ж питання: чи у всіх так? Може, комусь в цей момент хочеться поїсти сала, чи одягти вишиванку? Але я в той момент думаю, як мені пощастило, що саме ця держава – моя! Якби в мене був ланцюжок, то, мабуть, я замість хрестика носила б маленький тризубчик і думала б, що хоч так зачіпаю серце вже не байдужої, але ще не свідомої себе українцем, людини. «Мене хвилює символіка і це, вочевидь, назавжди…» Я б навіть була не проти, якби в мені текла синьо-жовта кров (так би було навіть краще лікарям для розмежування її на венозну та артеріальну)… Але природа – не українська? Вона справедливо пошкодувала для мене тих кольорів, віддала Дніпру – синій, а сонечку – жовтий.

Я не перепливала наш синій Дніпро… Але тільки тому, що ніколи не ставила собі це за мету. І гопак я не вмію танцювати з тієї ж причини. Я після цього українка? І на моєму столі не лежить «Кобзар»… І яка я після цього українка? Хоча… я поважаю Стуса… Можливо, це хоч якось мене виправдовує? На стінах в моїй кімнаті не висять рушники L Але на моєму майбутньому весільному рушникові таки український орнамент! Може, це також мене виправдовує?

Я вболіваю і за Динамо, і за Шахтар, і так само, як Андрухович, у кліпі Мадонни, так і я у таблиці змагань завжди вишукую український прапор, і для мене має значення, яким за рахунком з початку він буде, і якщо я бачу наші кольори якимись з кінця – просто думаю, що то прикре непорозуміння (мені хочеться так думати).

Я переживаю і за Кличка, коли він б’ється, і за Клочкову, коли вона пливе, і плачу разом з Подкопаєвою, коли їй вручають золоту медаль, і звучить «Ще не вмерла України…».Чому я не переживаю за інших? Чому я хочу, щоб й інші ними гордилися? Дивина та й годі! Може, я – українка?

Я думаю, що всі важливі речі в цьому житті я скажу саме рідною мовою. А три головні слова хочеться почути про себе, і якщо ними стануть «вона була українкою» - я буду зовсім не проти…

Я не літала, але я б повернулась…і не тому, що там вулиці без імен і люди без по батькові, а тому що я живу в Україні, чи то пак, живу Україною… Тут також колись будуть неонові міста і вже є силіконові жінки, але я залишусь тут, бо тільки тут мене можуть щиро покохати і тільки комусь з Цих хлопців я зможу віддати все (хоч вони не завжди посміхаються – чесно, і жартують – смішно).

Я люблю Львів, й полюблю Харків, я була в Одесі, й буду в Луганську, я трошки люблю себе в Україні, і багато – Україну в собі.

І, насправді, підбори цокотять однаково по всім бруківкам світу, єдине, що їх відрізняє – це, що ті кроки такі рідні… Десять років тому я могла відрізнити цокотіння маминих підборів з-поміж усіх інших, а десь років за десять після сьогодні я буду радіти тупотінню ніжок моїх дітей. Хочеться, щоб вони топтали українську землю. Я співатиму для них українських колискових і розказуватиму, як колись мене обіймали на Андріївському.., а батько даватиме їм скуштувати сніг в Карпатах і ми разом будуватимемо замки з піску в Криму. І це буде так звично, і так особливо! Так, як і Україна, – яка ніби всюди і ніби ніде…

jusyk (с)
obozhnuukavunyobozhnuukavuny on 02 вересня 2007 01:05 (UTC)
>> Тут на грошах ми побачимо гетьманів, бо президенти на таке ставлення ще не заслужили.

Хм... А Грушевський? :)
очерет, що мислить: osokor_ua on 13 вересня 2007 07:41 (UTC)
Грушевський - лише Голова Центральної Ради
Я не вважаю, що Грушевський був Президентом України, у державному сенсі він був тільки Головою Центральної Ради. Цієї точки зору я й дотримувався, коли писав есе. Так що внутрішніх суперечностей тут немає. ;)

Читав ще у середині 1990-х у історичних журналах публікації окремих дослідників, які переконливо ставили під сумнів президентство Грушевського.

Відомо, що Леонід Кравчук дуже тішився з того, що він "перший всенародно обраний президент". Можливо, йому був потрібен попередник - Грушевський, який "не був всенародно обраний", щоб Кравчук більш привабливо виглядав на фоні свого "попередника".

Далі наводжу відповідний розділ з української Вікіпедії.

Міф про президентство Грушевського<\b>

У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР. Запроваджену Дмитром Дорошенком ще в 1930-х легенду, напрочуд легко сприйняли на віру. Міф міцно прижився не тільки в публіцистиці, політикумі, а й у науковій літературі.

Лише у середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф починає руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам’ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.

З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.

Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Сам Грушевський послуговувався візитною карткою французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України), а також пізніше підписувався «бувший презідент Української Центральної Ради». Хоча в протоколах засідань Ради він називався лише головою.

За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М.Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А.Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».

Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик П.Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні–жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМI знову розтиражували «президентство» Грушевського.